Микола Карпенко

полковник юстиції запасу
відповідальний редактор


Розвиток законодавства УкраЇни з питань вІйськовоЇ сфери

   Аналіз прийнятого в Україні законодавства з питань військової сфери (далі – військове законодавство) за період 1991 – 2004 років дає підстави стверджувати про декілька етапів його розвитку, які в цілому відповідають етапам військового будівництва в Україні.
   Це умовний поділ, беззаперечно, можуть бути й інші точки зору з приводу цього.
   На мій погляд, перший етап (з 1991 по 1996 рр.) характеризується формуванням правових основ створення як Збройних Сил, так і інших формувань України.
   Другий етап (з 1997 по 2000 рр.) свідчить про подальший розвиток законодавчої бази стосовно будівництва військових формувань України.
   Третьому етапу (з 2001 по 2004 рр.) притаманне подальше удосконалення законодавства щодо розвитку як Збройних Сил, так і інших військових формувань України.
   І насамкінець, можна стверджувати, що з початком 2005 року розпочався четвертий етап розвитку військового законодавства, який сприятиме в межах правового поля реалізації військового будівництва в Україні.
   Щодо виконання завдань, які висувалися керівництвом держави перед вищим командуванням військових формувань, належне місце відводилося законодавству, тобто системі нормативно-правових актів, якими регулюються суспільні відносини. Це тим більш важливо для правової держави, враховуючи, що згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правова держава, для якої характерним є здійснення своєї діяльності у правових формах правотворчості, правозастосування, правореалізації, що забезпечує контроль за державою з боку суспільства і взаємну відповідальність її і громадян.
   Виходячи з того, що військове будівництво – це система економічних, соціально-політичних, правових, власне військових та інших заходів держави, що здійснюються в інтересах її обороноздатності та з метою забезпечення цього процесу, з перших днів незалежності Україна взялася до створення власного військового законодавства.
   Першим таким нормативно-правовим актом стала прийнята 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Постанова «Про військові формування на Україні», згідно з якою були підпорядковані Верховній Раді України всі військові формування, дислоковані на території України, поставлено завдання утворити Міністерство оборони України, а Урядові взятися до створення Збройних Сил України та інших військових формувань.
   Важливість цього завдання витікала з того, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної суверенної держави є збройні сили, які призвані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.
   Наступними правовими актами, які узаконювали розпочатий процес військового будівництва в Україні, стали Постанова Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року №1659-ХII, якою була схвалена Концепція оборони та будівництва Збройних Сил України, закони України «Про Прикордонні війська України», «Про Національну гвардію України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про Цивільну оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» та інші.
   Характерними ознаками першого етапу військового будівництва були: одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил і інших військових формувань України, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
   За час незалежності прийнято понад 150 законів та більше 300 інших нормативно-правових актів. Лише протягом 2003-2004 років прийнято нових чи внесено зміни до чинних, більше 40 законів та 120 інших нормативно-правових актів, а саме: укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду України, накази Міністра оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, якими врегульовані ті чи інші питання військової сфери.
   Разом з тим наявна нормативно-правова база законодавства України у сфері оборони недостатньо регламентує окремі процеси, що відбуваються у Збройних Силах України, інколи «відстає» від темпів їх реформування, тому виникають законодавчо неврегульовані проблеми. Вочевидь виникає потреба щодо постійного удосконалення, уточнення, вирі-шення розбіжностей та проблемних питань в результаті сучасних реалій, змін геополітичної ситуації, особливостей розвитку нашої держави, Збройних Сил України та інших військових формувань.
   З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції – Основного Закону України, яка законодавчо закріпила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, виникла потреба обґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва Збройних Сил, а й збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами й викликами національній безпеці України, а також з сучасними економічними можливостями держави.
   Тому в січні 1997 року Указом Президента України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, з прийняттям якої розпочався другий етап військового будівництва в Україні.
   Характерною рисою другого періоду військового будівництва було подальше удосконалення нормативно-правової бази.
   Так, в період з 1997 по 2000 рік було прийнято 25 законів, які нормативно закріпили питання організації оборони держави, правового режиму воєнного та надзвичайного станів, порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, а також процедуру направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав.
   Одним з найбільш результативних років законотворчої роботи став 1999 рік, протягом якого були нормативно врегульовані чи отримали подальше врегулювання питання мобілізаційної підготовки та мобілізації, участі України в міжнародних миротворчих операціях, державного оборонного замовлення, правового режиму майна та господарської діяльності у Збройних Силах України. В цей рік правовими актами були удосконалені відповідно до процесів, що відбулися у військовій сфері, основні питання загального військового обов’язку та військової служби, альтернативної (невійськової) служби, військ Цивільної оборони України та законодавчо затверджені статути Збройних Сил України.
   Це позитивно вплинуло на процес подальшого військового будівництва як Збройних Сил, так і інших військових формувань України та в цілому сприяло реалізації другого етапу Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. У зв’язку з цим керівництвом держави було констатовано той факт, що Збройні Сили відбулися, вони побудовані, але потребували реформування та подальшого розвитку. З огляду на це, а також з урахуванням тих змін, що відбулися на національному і міжнародному рівнях, наприкінці 1999 року Президентом України – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України було прийнято рішення щодо внесення корективів у вищезазначену Державну програму.
   Тому Указом Президента України від 28 лип-ня 2000 року № 927/2000 була затверджена Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, в якому зазначалося розпочати виконання Державної програми з 1 січня 2001 року, а також забезпечити підвищення ролі Генерального штабу Збройних Сил України як головного штабу з планування оборони держави і оперативного управління Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями.
   Головною метою Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року було створення за принципом оборонної достатності сучасної моделі Збройних Сил України – оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених і навчених військ (сил), які спроможні були б виконати покладені на них завдання за будь-яких умов обстановки і в той же час не були занадто обтяжливими для держави.
   Третьому етапу військового будівництва в Україні притаманне подальше удосконалення законодавства з питань військової сфери, що стосується всіх військових формувань. Спостерігається процес перетворення військових формувань, крім Збройних Сил України, у невійськові формування, з уточненням їх функцій та повноважень.
   З цією метою прийняті закони України: «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 року № 661-IV; «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 5 лю-того 2004 року № 1449-IV; «Про правові засади цивільного захисту» від 24 червня 2004 року № 1859-IV.
   Згідно з вказаним законом Державна прикордонна служба України визначена як правоохоронний орган спеціального призначення, у складі якого на даний час 42 тисячі осіб є військовослужбовцями. А Державна спеціальна служба транспорту передбачена як спеціалізований державний орган транспорту у складі Міністерства транспорту України, призначений для забезпечення стійкого функціо-нування транспорту в мирний час та в умовах воєнного і надзвичайного стану. На момент виведення залізничних військ зі складу Збройних Сил і перетворення їх на Державну спеціальну службу транспорту їх чисельність становила 5 тисяч осіб.
   Особливістю є те, що у мирний час особовий склад Державної спеціальної служби транспорту (крім підрозділів охорони) не має права носити зброю.
   Відповідно до Закону України «Про правові засади цивільного захисту» передбачені служба цивільного захисту, Оперативно-рятувальна служба цивільного захисту та сили і засоби цивільного захисту, які не є військовим формуванням.
   Разом з тим окремі елементи військового формування залишились властивими Оперативно-рятувальній службі цивільного захисту, яка є спеціальним воєнізованим формуванням, і на яке покладається захист населення і територій під час надзвичайних ситуацій техногенного, природного і військового характеру, участь у заходах територіальної оборони, а також у міжнародних рятувальних та інших гуманітарних операціях.
   Питання військового будівництва в Україні знайшли своє нормативне закріплення і в Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року (Біла книга України), який затверджений Указом Президента України 22 червня 2004 року №670/2004. В ньому наведені результати глибокого аналізу поточного стану військових формувань України та його відповідності сучасній воєнно-стратегічній обстановці, а також визначені шляхи перебудови оборонної сфери держави від-повідно до її стратегічних національних інтересів.
   Особливе місце в Стратегічному оборонному бюлетені відведене реформуванню Збройних Сил України на період до 2015 року. Поставлено завдання на базі існуючих військ і сил створити армію нового типу. Цей процес реформування Збройних Сил відбуватиметься у два етапи: перший – до 2009 року, другий – до 2015 року.
   Питаннями військового будівництва буде опікуватися і координувати Державна комісія з питань реформування, розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки, створена згідно з Указом Президента України від 4 березня 2003 року №189/2003, повноваження якої передбачені у відповідному Положенні, затвердженому Указом Президента України від 14 квітня 2003 року №319/2003.
   Згідно зі Стратегічним оборонним бюлетенем передбачається, що основним шляхом нормативно-правового забезпечення загальних параметрів майбутнього обрису Збройних Сил України стане уточнення змісту існуючих та розробки внутрішньодержавних правових актів, які сприятимуть в майбутньому приєднанню України до НАТО.
   Процес створення Збройних Сил України нового зразка буде супроводжуватися суттєвими змінами існуючої, а також розроблення нової законодавчої бази. Це перш за все створить нові можливості функціонування Збройних Сил у нових умовах, удосконалення систем управління ними, всебічного забезпечення, соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей.
   Основні зусилля у законотворчій роботі на цьому етапі будуть спрямовані на розроблення більш досконалих, дієвих механізмів забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених внаслідок реформування Збройних Сил України, їх соціальної та професійної адаптації, конверсії військової інфраструктури, а також вдосконалення та розроблення правового регулювання мобілізаційних питань щодо створення мобілізаційного резерву, взаємовідносин між резервістами, постачальниками техніки, матеріально-технічних засобів, продовольства та державою.
   Найбільш корінні зміни у законодавчій базі будуть здійснені з метою уточнення доктрин, концепцій, стратегій і програм, що визначають цільові настанови та керівні принципи військового будівництва, а також участі України у спільних багатонаціональних операціях.
   У зв’язку з цим вже створена постійно діюча робоча група Міністерства оборони України з питань розробки проекту Державної комплексної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на 2005 – 2009 роки згідно з наказом Міністра оборони України від 22 вересня 2004 року № 425.
   З метою надання можливості кожному зробити свій аналіз щодо розвитку законодавства України з питань військової сфери за період 1991 – 2004 років в першому номері журналу «Право військової сфери», який Ви, читачу, тримаєте у руках, зроблена добірка актів законодавства стосовно тих процесів будівництва, реформування та розвитку військових формувань України, про які йшла мова у цій статті.



© Право військової сфери